СЛОВО МАТЕРI



Категории Борис Антоненко-Давидович ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Якби ви знали, паничi... Тарас Шевченко Це оповiдання розповiв один пенсiонер. Як i я, вiн прийшов до нашого спiльного знайомого, начальника цеху великого киïвського заводу. Ми вели розмову про стиляг та бешкетникiв, у яких через футбол голова часто вiдстає у своєму розвитку вiд нiг. Господиня поскаржилася на нинiшню молодь, якi не слухають i мало поважають своïх батькiв i слово матерi вже мають за нiщо. Вона поглянула на своïх принишклих синiв, що виконували домашнє завдання, але все ж таки прислухались до розмови дорослих. Новий гiсть довго сидiв мовчки, але, коли заговорили про слово матерi, вiн замислився i з повагою почав свою оповiдь. — Мiй батько був простим сiльським ковалем. Вiн ледве мiг написати своє iм'я та прiзвище, але друковане читав непогано. Читав вiн тiльки одного Кобзаря, бо у нашiй хатi iнших книг не було. Кобзар Тараса Шевченка був для нього розрадою i в свята, i в тяжкi хвилини. Шевченкова поезiя заступила для нього все: i бiблiï, i Житiï, й iсторiю, й енциклопедiю. Батько у мене був працьовитий, добре знався на своєму ковальському дiлi, мiг i за слюсаря впоратись. Учителевi вiн годинник полагодив, паничевi з помiщицького маєтку склепав поламаного велосипеда. Якби не його гордiсть, то мiг би вiн собi грошенят чимало зробити i жити в достатку. Та батько не ласий був на грошенята. У кузнi з людей брав по-божому, а якщо хтось бiдний дуже приходив, то батько за спасибi йому зробить, а грошей не вiзьме. У всьому до пари була йому моя мати, iз бiдного та гордого роду. От тiльки мати у церквi жодноï служби не пропускала, а батьковi було все одно. Я часто бачив, як до слiз ïï зворушували малозрозумiлi божественнi слова. Так ïï зворушувала i доля Катерини Шевченковоï, яку батько часто читав з Кобзаря для неï. Одного разу батьки посварилися. Це сталося через мене. Я закiнчив церковнопарафiяльну школу, i треба було менi або в ковалi, або в пастушки йти. А батьковi заманулось мене вiддати у гiмназiю. Мабуть, i це йому Шевченкiв Кобзар пiдказав. Я був у батькiв одинак, то чи могла мати думати про розлуку з дитям своïм єдиним. А ще вона була жiнкою старосвiтською i боялася всякоï новизни, городу i всякого городського, що видавалося ïй спокусливим, розпустим i пройдисвiтським. Як же можна вiддати туди любу дитину, та ще й в науку, де однi паничi вчаться! Почала батьковi перечити мати, хоч нiколи цього i не було в нашiй родинi. Та вiн же хотiв мене у механiки чи навiть у iнженери вивчити. Батько й сам хотiв до мiста переïхати, там би вiн не пропав з своïми вмiлими руками, та не рiвнятися сiльськiй кузнi до мiськоï механiки. Ще у батька сталася прикра сутичка з нашим помiщиком, який був у боргах, яку реп'яхах, але пихатий i мстивий. Навеснi у батька було багато роботи, а тут вiн з своєю поламаною бричкою. Батько заклопотаний i не глянув на нього. Прийшлось пановi чекати своєï черги, поки коваль впорався з селянами. I не минулося це батьковi. Ображений панок нацькував на нього станового, мовляв, коваль бунтiвник, нелегальщину переховує. Урядники зробили обшук, скрiзь понишпорили, але нiчого, крiм Кобзаря, не знайшли. Цього ж лiта батько хотiв переïхати до мiста, та мати не схотiла покидати рiднi мiсця, ïхати у чужий город, який був ïй осоружний. Батько поступився перед ïï волею. У гiмназiю я склав вступнi екзамени краще за паничiв. Батько купив менi гiмназичний кашкет, замовив кравцевi форменi костюм i шинель на вирiст, улаштував мене на квартирi у ремiсника. Сумно було без батькiв. У школi дiти за моє прiзвище Сметана дали менi прiзвисько Сметана без сиру, вчителi кепкували з моєï украïнськоï вимови. Довго я тренувався говорити, боровся зi своïм геканням, оканням та пом'якшенням голосних, де не треба. Часто й довго примушував мене вчитель росiйськоï мови скоромовкою повторювати: гетман, а не гетьман, вада, а не вода. До другого класу я перейшов з похвальним листом i приïхав додому на лiтнi канiкули з базару на пiдводi. Зайшовши в хату, я по — городському привiтав матiр: Бонжур, мама-ша! Как вьi поживаєте? Что нового и все такое прочее? Мати впустила з рук рогач, яким приставляла у пiч горщик. З докором i болем вона на мене дивилась та гiрко плакала. Я попросив у неï пробачення i бiльше нiколи не викаблучувався нi перед односельцями, нi перед батьком. Не любила мати мiста, де кожен ïй здавався злодiєм. На зимовi канiкули я також приïхав додому. Та не впiзнав нашоï хати. Всi люди до Рiздва готуються, а тут гармидер i чужi люди зiтхають. Лежить моя мати на полу хвора: простоволоса, без очiпка, i мечеться, блiда як крейда, а на ряднинi пiд нею велика темна пляма. Батько поïхав по фельдшера. Цього вечора померла моя матiнка i залишила менi маленьку сестричку Настю. I запам'ятав я останнi слова своєï матерi, що встигла менi сказати: З панами, сину, не водися, з багатими не знайся, горнись до тих, що... Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей... Оце моє тобi останнє слово... Коли мене батько завiв пiзно ввечерi до хати, то вона була вдягнута на смерть. Та це вже не моя матуся, було в нiй щось, що заважало пригорнутись. Дивно й сумно дивитись на той горбок чорноï землi, що височiв над материною труною. I згадались менi ïï останнi слова. Все на свiтi забувається, i я призабув свою втрату i материнськi слова. Батько навеснi переïхав до мiста, де я вчився. Хоч i шанував вiн нашу матiнку, та одружився вдруге, бо треба було порядкувати комусь у квартирi, доглядати за нами. Мачуха наша була простою жiнкою, сама вдова, бездiтна, тому ми л Настею не могли жалiтися, що нас кривдять. Вона пильнувала за нами i нашим одягом, та замiнити рiдноï матерi не могла. Я дивився на неï вовкувато, бо не мiг простити, що хтось зайняв матусине мiсце. Вивчу уроки i йду з хлопцями то в лiс, то на рiчку. Навчався я добре, з похвальними листами переходив з класу в клас. Може, тому батько не контролював мене строго, я то i взагалi не звертав особливоï уваги. З вимовою у мене було все гаразд. Я був уже у сьомому класi i вивчав лiтературу — словеснiсть, як тодi ïï називали в гiмназiï. Тепер уже не бiгав по вулицям, а зачитувався творами Гоголя, Тургенєва, Сенкевича, Дюма. Уявляв себе д'Артаньяном, графом Монте — Крiсто i нiгiлiстом Базаровим, яле остаточно зупинився на образi Iнсарова, героï тургенєвського романа Напередоднi. Моï думки почали крутитись i бiля героïнь. Я думав, яка з них зустрiнеться на моєму життєвому шляху: чи це буде помiщиця Одинцова, в яку закохався Базаров; чи Єлена, що поïде з Iнсаровим визволяти Болгарiю; ми лермонтовська княжна Мерi? Всi вони були з iншого свiту. Вони заступили менi простий образ Шевченковоï Катерини. Я лише мрiяв, бо нiяким чином не мiг потрапити у той вищий свiт. I раптом передi мною прочинились до нього дверi, це був свiт, про який не могли мрiяти моï батьки. До нашого мiста з Орловськоï губернiï приïхав новий земський начальник. Вiн був одним iз перших повiтових аристократiв. У сьомому класi до мене за парту посадили його сина Анемподиста Кузьмiна — Караваєва. Цей юнак не був зарозумiлим чваньком. До наук вiн не був здiбним та й вiдстав у навчаннi за час переïзду. Хлопець мрiяв про навчання у кадетському корпусi, та через лiберальнi татковi погляди ходив до звичайноï гiмназiï. Анем-нодист хотiв стати вiйськовим. Вiн знався на мундирах, породистих конях i мисливських собаках, добре танцював, грав у преферанс. З лiтературних героïв йому iмпонував лермонтовський Печорiн. З iсторiï його цiкавили тiльки походи Наполеона i боï Єрмолова на Кавказi. Ми здружились, бо вiн часто звертався по допомогу — я ж гарно вчився. Також я знав мiсцевiсть i мiг бути гарним провiдником для рибалки чи полювання, на яке ми збирались наступного лiта. Мене зацiкавили його акварiум i краєвиди курортiв, на яких встиг побувати мiй сусiд по партi. Анемподист часто запрошував мене у гостi, але я не зважувався, боячись виглядати приниженим i злиденним серед багатоï обстави господарiв. Одного травневого дня за юнаком приïхав батько, Микола Миколайович (вiн мав великий вплив у нашому мiстi). Кузьмiн — Караваєв запросив мене — i ми разом поïхали у фаетонi. У розмовi Анемподистiв батько перекрутив моє прiзвище, називаючи мене Ваньою Сметановим. Моє прiзвище тепер звучало краще, подiбно до Базарова чи Волохова. Кузьмiн-Караваєв з приязною зверхнiстю сiяв своï похвали щодо моïх успiхiв у навчаннi. Син i батько вирiшили вiдвiдати цирк, що приïздить у мiсто. Я не мiг мрiяти про такi розваги, бо не хотiв у тата брати грошi, тим бiльше, що ïх i не було досить. Ми в'ïхали на просте подвiр'я. Я був вражений багатством i витонченiстю панського дому. Я боявся цiєï вишуканостi i чистоти: я не знав, чи можна у нечищенихботинках ходити по паркету i килимам; боявся розбити якийсь предмет; не знав панського етикету, тому не поцiлував руку господинi Калерiï Олександрiвнi, поздоровкався з покоïвкою Зiнькою. Я вiдчував себе вовченям, яке загнали у покоï заради розваги. Старша сестра Анемподиста вивела мене з цього становища, запропонувавши пограти в крокет. Гра йшла успiшно, i, оговтавшись, потихеньку розглядав панянок. Кiтi, менша сестра, менi здалась злючкою. А от Мерi, старша, зачарувала. У неï були великi зеленявi очi i двi довгi русявi коси. У менi щось перевернулось. Того вечора я не вивчив вперше уроки. Спочатку отримував четвiрки, а потiм взагалi скотився додолу. Всi думки крутились навколо неï, i менi було все байдуже. Згадуючи лiтературних героïнь, я порiвнював ïï то з лермонтовською Мерi, то з пушкiнською Тетяною, чи тургенiвською Єленою i гончаровською Вiрою. Марно, вона на них не схожа. А от я сам собi нагадував Андрiя, сина Тараса Бульби. Того Андрiя Бульбенка, який вдерся у покоï молодоï шляхтянки. Я почав соромитись свого походження, убогого вигляду. Навiдуючись часто до Кузьмiних — Караваєвих, я навчився грати в тенiс i преферанс. Свого друга розпитував про правила етикету — менi допомогли його вказiвки: як поводитися за столом, у вiтальнi, про що можна розмовляти, а про що краще промовчати. Я швидко засвоював цю науку. Та мiй учитель мало про що тепер мiг вiд мене довiдатись, бо оцiнки отримував зовсiм iншi — одиницi, двiйки. Нiхто не здогадувався про мiй душевний стан. Але все розумiла вона, Мерi. ïï тiшила моя сором'язливiсть. Вдома, як завжди, мачуха кликала ïсти, та пiсля панських наïдкiв мене нудило вiд злиденних каш i борщiв. Сiдаю вчити уроки — на сторiнках бачу обличчя Мерi. Мабуть, батько прочув про моï успiхи у школi i завiв був розмову: Ну, вчись же, вчись, Iване, та докажи всiм, що мужицький син може не тiльки хвости волам крутити! У його голосi чулися жаль i надiя, благання. Тодi я взявся надолужити прогаяне. Нас з Анемподистом перевели до восьмого класу: мене — за попереднi оцiнки, його — за батькiв авторитет. Одного вечора я з сiм'єю Кузьмiних — Караваєвих поïхав до театру, де виступала трупа Саксаганського. Батьки i дочки ïхали фаетоном, а ми з Зiнькою, яку взяли прислужувати панам, ïхали бричкою. На козлах сидiв Афонька. Його господар привiз з Орловськоï губернiï. Пановi подобалось глузувати з Афоньки, який прикидався дурником. А взагалi, Афонька був розважливим i розсудливим чоловiком. Це пiсля смертi дружини i доньки вiн став сумним i занедбаним. Дорогою Анемподист щипав Зiньку, а менi було за них соромно, бо з дiвчиною свого кола молодий панич себе так не поводив би. У театрi Кузьмiним — Караваєвим не сподобалось — публiка iншого кола, переважно студенти, народнi вчителi, перекупки, ремiсники, дрiбнi чиновники. Не подобалось, що актори розмовляють дiалектною мовою. Протягом вистави Микола Миколайович i його дружина ïли бутерброди, тiстечка, якi носила з буфету ïм Зiнька. Вони висловлювали своє невдоволення. Вистава не сподобалась нi Кiтi, нi покоïвцi — i вони глузували з мужицькоï мови. Мерi мовчала. Зате я був у захватi. П'єса Невольник нагадувала Шевченкову поему Слiпий. Тут були й закоханi — Ярина i козак Степан, — i турецька неволя, i розлука, i повернення, i зруйнування Сiчi. Повернувся ослiплений Степан, а вдома крiпаччина. Ярина вийшла за нього замiж, бо кохала. Мене зворушив фiнал вистави, у якому сiльський натовп з головними героями спiває: Дай нам, Боже, дай iз неба, Дай, чого нам бiльше треба, — Дай нам миру i спокою Пiд могутньою рукою. Я мало не заплакав. Пригадав свiй знесиленийй i обезкровлений народ, вiдчуваючи себе його частиною. Зiрвалась буря оплескiв, студент вимагав прочитати Заповiт. Мерi запитала, чи хотiв би я стати Степаном, якби вона стала Яриною. Звичайно, я був у захватi вiд ïï слiв. Але тут вона запустила у мене своï пазурi: — А я б... я б нiколи не могла стати отакою Яриною. Я навмисне, виходячи з театру, змiшався з натовпом, аби не повертатись додому з ними. Дорогою я думав про Мерi, про свiй народ i про панiв. Через кiлька днiв я завiтав у панську садибу, тодi й отримав останнього стусана. Того вечора ми, чоловiки, грали у преферанс. Гра була млявою, бо повiтовий полiцейський iсправник Слатiн затримував гравцiв. Вiн завжди програвав, тодi, хвилюючись, постiйно бiгав кудись телефонувати. Занудьгував навiть Микола Миколайович. У цей час прийшла бiдно вдягнена старенька бабуся. Це була Зiньчина мати. Вона хотiла вiдпросити свою доню додому, бо дiвчина вже на виданнi. Микола Миколайович погано розумiв украïнську мову, а iсправник по-своєму тлумачив слова старенькоï. Це смiшило господаря, вiн глузував з бабусi. Зiнька ж не намагалась ïï захистити, а ще й гримала на матiр. Зневажена i скорботна поверталась мати додому сама. I я згадав, це ж моя матiнка, це ж ïï образа, ïï слова. Я пiшов, пiшов за нею, бо не мiг знаходитися там, де зневажають мiй народ... Всi слухали цю iсторiю дядi Ванi. Семикласник Юрко розпитував про подальшу долю дядька. I гiсть продовжив: — Кузьмiних — Караваєвих я бiльше не бачив. ïхнiй батько отримав пiдвищення, i сiм'я переïхала в iнше мiсто. Iсправник Слатiн, мабуть, щось сказав директоровi гiмназiï, бо той косо на мене поглядав. Але я все ж був першим учнем класу i гiмназiю закiнчив iз золотою медаллю. Через три роки вiдбулася революцiя, яка змела i Слатiних, i Кузьмiних — Караваєвих. Господиня, мати хлопцiв, нарiкала, що дiти не розумiють почому хлiб i сiль почiм, все ïм закордоннi фiльми давай та моднi штани.

Метки ЛIТЕРАТУРА XX СТОЛIТТЯ, СЛОВО МАТЕРI, БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
СЛОВО МАТЕРI